Монастирі та чернецтво Київської єпархії синодального періоду в сучасній українській історіографії

Abstract

Сьогодні чернецтво та монастирі як історико-культурний феномен викликають значний інтерес у професійних дослідників. В історії України монастирі грали досить значну роль. Особливо активно діяльність монастирів проявилася в синодальний період, що припав в Україні на 1786–1917 рр. Прикладом організації діяльності монастирів та становища чернецтва в цей період є обителі Київської єпархії. Інтерес в сучасній українській історіографії до православного чернецтва та монастирів обумовлений здобуттям Україною незалежності, крахом комуністичної ідеології та атеїстичної пропаганди, відновленням Право-слав ною церквою своїх позицій у суспільній свідомості. Особливий інтерес становить історіографія проблеми монастирів Київської єпархії синодального періоду, їх правового становища, господарсько-економіч-ної діяльності, формування архітектурних комплексів та просторового розвитку. Здійснений історіографічний аналіз означеної наукової проблеми дозволяє стверджувати, що у той час, як основні тенденції розвитку православних монастирів в Україні ХІХ – початку ХХ ст. поступово отримують все більше висвітлення, праць з історії монастирів Київської єпархії вказаного періоду існує поки не багато. У досліджуваних у цій статті працях авторів досить об’єктивно та інформативно викладено основні історичні закономірності і процеси, що відбувалися у внутрішній і зовнішній організації монастирського життя. Однак, більшість із них написано в краєзнавчому ключі і носять переважно науково-популярний характер. Політика російської імперської влади щодо монастирів на українськихземлях в синодальний період, їх правове становище, фінансово-госпо-дарська, соціокультурна діяльність, формування архітектурних комплексів, чисельність та соціальний склад чернецтва потребують поглибленого і комплексного вивчення.