Типологія та структура монастирів Київської єпархії синодального періоду (кінець XVIII – поч. ХХ ст.).

Abstract

Мета дослідження полягає у поглибленні знань з історії православних монастирів Київської єпархії, з’ясуванні їх типології та структури у синодальний період, а також умов, що впливали на їх формування. Методологія дослідження ґрунтується на базових принципах: історизму, об’єктивності та системності. У роботі використано також загальнонаукові (аналіз, синтез, описовий, класифікація) та спеціально-історичні (історико-генетичний, проблемно-тематичний) методи дослідження. Наукова новизна визначається авторською постановкою досліджуваної проблеми, комплексним її вивченням і аналізом. Досліджено питання типології та структур монастирів Київської єпархії синодального періоду, які не знайшли відображення у попередніх працях істориків. Висновки. Синодальний період Російської православної церкви характеризується формуванням структурної типології монастирів, що здійснювалася у результаті змін суспільно-економічних умов та пов’язаних з ними реформ монастирського й церковного життя. Зміна чисельності православних монастирів Київської єпархії відбувалася внаслідок закриття, реорганізації, зміни їх статусу, перетворення із чоловічих на жіночі.Встановлено, що монастирі Київської єпархії синодального періоду можна класифікувати за: системою підпорядкування і статусу (лавра, ставропігійні, єпархіальні); складом ченців (чоловічі, жіночі),; територіально-географічним чинником (міські, сільські); системою підпорядкованості, утримання, управління і розмірами (штатні, заштатні); статутом, що регламентував облаштування і уклад життя обителі (спільножительні, неспільножительні); типом монастирських поселень (монастирі, пустині, скити); функціональною спеціалізацією (лікарняні, училищні, робочі).