Поєднання наївної споглядальності дитинства з екзистенційною глибиною дорослого досвіду у новелістиці Галини Пагутя

Abstract

Стаття присвячена комплексному аналізу специфіки поєднання наївної споглядальності дитинства з екзистенційною глибиною дорослого досвіду у новелістиці Галини Пагутяк. Поставлена проблема розглядається як одна з центральних художньо-філософських домінант творчості письменниці, що формує унікальний тип наративної оптики та визначає жанрову й стилістичну своєрідність її малої прози. У дослідженні з’ясовано, що дитяче світосприйняття в текстах Галини Пагутяк не функціонує лише як психологічна категорія або автобіографічний елемент, а постає як особлива форма пізнання світу, що зберігає чутливість, відкритість, наївну довіру та інтимність спостереження. У межах естетики письменниці дитинство поєднується з екзистенційним досвідом дорослого персонажа, створюючи багатовимірний простір осмислення тем самотності, межовості, страху, часу, втрати, пам’яті та пошуку сенсу. Такий синтез забезпечує ефект «подвійної оптики», коли нарація водночас зберігає безпосередність дитячого погляду й інтелектуальну заглибленість у філософські питання буття. Значну увагу приділено ролі міфопоетичних і архетипних структур, інтертекстуальних перегуків та психологічної достовірності, які поглиблюють діалог дитячої наївності та екзистенційної рефлексії. Проаналізовано новели, у яких взаємодія цих двох модусів світовідчуття проявляється найяскравіше, зокрема «Душа метелика», «Потонула душа», «Гола дитина…». Доведено, що така взаємодія формує специфічну модель художнього мислення Г. Пагутяк, у якій дитинство постає не як втрачений стан, а як спосіб відновлення цілісності й автентичності особистості. Отримані результати поглиблюють розуміння новелістики письменниці та розкривають нові перспективи для інтерпретації сучасної української малої прози.